Десь там, серед розтрощених вікон, мовчазних вулиць і терпкої тиші, живе пам’ять.
Пам’ять про дитячий сміх у дворах. Про весняний Айдар і тепле сонце на шкільному подвір’ї.
Про рідний дім, що досі сниться.

Сьогодні ми не там, але з кожним днем ми стаємо ближчими.
До зустрічі. До обіймів. До життя.

Бо Сєвєродонецьк — не просто точка на мапі.
Це — наш дім, наша сила, наша надія.
І він чекає.
І ми повернемось. Обов’язково.